ПРЕСА
Влодко Кауфман: «Для мене мистецтво - хвороба, якої важко позбутись»
(СІТІ ЛАЙФ N4(21) Квітень 2006)
- Bлодку, як сталося, що ти — дуже добрий живописець — живопис практично не малюєш. Заповідалося, що будеш дуже добрим графіком — її не твориш. В уяві пересічного львів’янина ти — божевільний, оскільки поклав свій талант на мистецтво перформенсів, тобто те, що не можна продати. Чому?
— Просто якогось дня усвідомив, що для того, аби втілити свої ідеї, мені уже не вистачає живопису і графіки як мистецьких технологій із певними усталеними рамками. Відчуваючи, що не можу дати собі з тим ради, я впав у дуже серйозну кризу, через яку кілька років творчо нічого не міг робити. Не допомогло навіть членство у мистецькому об’єднанні «Шлях» — першій в Україні організації художників, яка стала неофіційною альтернативою офіційній Спілці художників. Бо, як з’ясувалося згодом, усе, що нас об’єднувало, — це нелюбов до офіційного мистецтва. І тільки у 1993-му, підготувавши акцію «Восьма печать або листи до землян», відчув, що в моєму творчому житті нарешті почався новий виток. Адже мова навіть не про перформенс, а гепенінг — «мистецтво дії» (коли стерто грань між реальністю та художньою творчістю і коли усі глядачі, попри свою волю, стають учасниками одного проекту). Тобто найскладнішу мистецьку форму, яка тільки може бути. Цей гепенінг, до слова, у Львові став першим.
— Як зреагувала на нього спільнота? І які були твої відчуття, коли вийшов із цим до людей?
— Про свої відчуття сьогодні говорити складно. А щодо однодумців, то на той час їх у мене було обмаль. З більшістю художників, із якими мав приязні стосунки, наші погляди на мистецтво кардинально розійшлися.
— Що тебе у їхньому мистецтві не влаштовувало?
— Це радше їх щось не влаштовувало у тому, що мені доводилося робити. Адже я заповідався як талановитий, перспективний живописець з великим майбутнім. І тут раптом перестав малювати й, як вони вважали, почав займатися якимись бздурами. «Слухай, тобі підходить вік, — казали мені, — пора уже сформуватися, викарбувати стиль. Скільки можна займатися дурницями?» Більшість із тих людей сьогодні стали врівноваженими «маестрами» без видимих шкідливих звичок, їх впізнають, але це — спокій. Далі вже нічого не відбувається. А я маю просто жахливу рису — вкрай важко переношу дублювання й аж ніяк не можу варитися в одному й тому ж. Від такої постійності я б, напевно, повісився.
— Чому за шлях самореалізації ти обрав передусім гепенінг, перформенс, інсталяцію, а не традиційні мистецькі форми?
— Скоріше за все через те, що це завжди — дуже ризиковане дійство. Коли впала завіса між нами та Заходом і стало можливим довідатися, що зараз робиться у мистецтві світу, я раптом усвідомив, що порівняно з ними ми — просто дикуни. Не беру зараз до уваги питання якості (тобто чиє мистецтво ліпше, а чиє гірше), а лише проблему можливостей. Я раптом побачив, наскільки діапазон їхніх мистецьких уподобань, технологій і мислення є ширшим. Будучи враженим таким величезним неораним полем можливостей, яке раптом переді мною відкрилось, я вирішив спробувати в одному проекті інсталяцію, живопис, перформенс, театральне дійство — усе, що можна собі уявити. Й одразу заспокоївся, зрозумівши: нічого поганого у використанні подекуди абсолютно незрозумілих технологій мистецтва немає.
— Однак більшість посвячених львів’ян поспішили звинуватити тебе у тому, що ти шарпаєшся.
— Так говорили. Але моя так звана шарпанина — це був елементарний пошук. Адже для мене найважливіше — ідея та ідеологія, а технологія втілення проекту — це вторинне, хоча й не менш важливе. Однак ідея завжди повинна диктувати форму, а не навпаки.
— Як вважаєш, від часу «Листів до землян» і до сьогодні люди звикли до того, що ти такий, а не інший?
— Напевно, так. Але маю дивну опінію, мовляв, постійно щось ламаю, руйную. Хоча це — неправда.
— Але частка правди усе ж таки є. В одному зі своїх проектів ти таки трощив привселюдно власне малярство на склі. Малярство, яке було дуже гарним.
— До речі, мені досі дуже подобається той мій проект. Адже тема ностальгії для мене — наскрізна. Вона так чи інакше виринає у всьому, що роблю. Тоді мене дуже цікавила ідея нетривалості перебування чогось (причому дуже тужлива) у цьому світі. Що ось воно є, але хоч яким би було цінним, завтра його вже не буде. Матеріальний і духовний виміри можуть на якомусь відтинку перетинатись, але не більше. І стояло питання, що знищується раніше і що є суттєвішим.
— Ти сам знайшов на це відповідь?
— Усе залежить від того, коли ти про це думаєш, у яких умовах і в якому віці. Себто від досвіду передусім. Це інтелектуальна робота, яка, на жаль, ніколи не буде влаштовувати широкі кола людей, оскільки мова про дуже інтимну й егоїстичну тенденцію, що стає надбанням народу лише згодом. На рівні підсвідомості кожен художник вважає себе богом, бо процес творення — це мікробожий процес. Чим більше це творення людині вдається, тим більше вона задовольняє свій егоїзм. Інша справа, що це творення не завжди залишається в матеріалізованому вимірі. Скажімо, для мене багато з того, що роблю, залишається на рівні ідеї. І мені було цікаво дослідити, як людина ставиться до творення без усвідомлення, що вона — митець. Жінка, яка в селі вишиває сорочку, — творець. Причому творить вона від душі і з якихось прагматичних міркувань. Минає час, виконавши свою побутову функцію, предмет стає непотребом, з якого культ нині роблять мистецтвознавці. Але найліпше, що сама жінка може з цього предмета зробити, — це ганчірка для миття підлоги. Я це у своїх проектах вживав — мив підлогу старою вишиванкою, що мало фатальний резонанс: мовляв, я — варвар і так далі. А насправді мова йшла про елементарне дослідження людської психології, констатацію факту повсякденного ставлення людини до побутової речі, яка виконала свою утилітарну і мистецьку функцію. Той самий акцент на нетривалість був, коли я бив живопис на склі чи ставив пам’ятник роялю.
— До речі, про рояль. Спорудивши на Львівщині обабіч траси Київ-Львів поблизу села Гамаліївка незвичний монумент класичному інструменту, який уже не підлягав реанімуванню, ти обіцяв, що й далі ставитимеш пам’ятники інструментам, які відслужили свій вік. Однак роялем все і обмежилося.
— Бо забетонований у прямокутник рояль простояв не більше двох років — його знищили. Відразу зазначу: перше, що зробив, коли брався за реалізацію тієї ідеї, — покликав музиканта, який дослідив інструмент і виніс вердикт — цей рояль можна використати максимально хіба як підставку для квітів. Знову мова про той самий зріз проблеми, що і з вишиванкою. Однак у даному випадку я спробував розвинути ідею в іншому руслі — річ сакралізувати. І що сталося? На мене почали вішати ярлики, які хто тільки хотів. Так, не минуло і кілька днів після акції, як в одній із львівських газет з’явилася стаття, що рояль я порубав сокирою. Хто ту сокиру бачив? Я був шокований! Адже найважливіше для мене в тому проекті було належно вшанувати річ, яка на це заслуговує.
— Таке враження, що знову мова про ностальгію, яка не дає тобі жити. І про внутрішню творчу самотність.
— Так і є, бо свого часу раптом почав усвідомлювати: існує багато що, чого ніколи не побачу й ніколи не осягну. Скажімо, мені не дано слуху і хоч як би намагався, я ніколи не зможу почути глибини тих нот, що їх чують музиканти, не зможу відчути повного кайфу від якоїсь розкішної опери. Це елемент ностальгії, яка розповсюджується і на час, і на мистецтво, і на життя, і на широчезний діапазон усього, що відбувається на планеті. У тому аспекті я дуже близький до Екзюпері, який дивився на будь-яку річ з висоти космонавта. Планетою може бути не лише віддалена зоря, а й звичайнісіньке яблуко чи букет квітів.
— До тебе прийшло це усвідомлення, коли ти став філософом?
— Я не називаю це ставанням філософом, це щось інше. Мистецтво — це хвороба, яка для окремих людей (на жаль, я — серед них) стає тотожною до наркоманії. Позбутися цієї залежності — годі. Можливо, я давно перестав би це робити, тим більше, що на життя доводиться заробляти іншим способом, але — не можу. Розмірковуючи над цим усім, дійшов висновку: людина, яка після сорока років не перестала займатися мистецтвом, або ідіот, або хвора. Думаю, усе-таки належу до хворих. І якщо якийсь мій проект мене «вставляє», то до чергової ломки буде більше часу.
— За скільки днів ти зазвичай повинен прийняти чергову мистецьку дозу?
— Це залежить від того, як довго готую цей косяк і наскільки потужною була попередня доза. Наприклад, після того, як зробив альбом «Гра в гру» (у Києві на книжковому форумі у своїй номінації він був визнаний кращою книжкою року), почав переживати серйозний процес переосмислення багатьох речей і оклигати не можу ще й досі.
— Які речі ти побачив кардинально інакше, коли збагнув, що те сприйняття, яке мав до того часу, — не істина, істина — в іншому?
— Не намагаюся шукати істин, бо їх не знайду. Перефразую китайських мудреців: чим більше розкриваєш для себе світ, тим далі від тебе істина. Просто з кожним проектом процент задоволення від його втілення зменшується, обростає самокритичністю. Незадоволення виникає з різних причин — скажімо, через неможливість утілити замислене з огляду на матеріальний аспект. Але дуже важливо для мене ще й інше — ерудиція та інтелект, які мають супроводжувати творчість людини, котра усвідомила, чим займається. Безвідповідальних у цьому сенсі творців я не люблю.
— Тобто все зводиться до того, що не можна бути банальним, а отже, треба багато читати.
— Читати, дивитись, осмислювати і вміти виважено підходити до того, що робиш. Чим далі, тим виваженіше. Принаймні, я завжди маю надію, що наступна доза буде дієвішою.
— Влодку, всі твої проекти годі перелічити: ти заковував у ланцюги пам’ятник Тарасу Шевченку у Львові (в рамках проекту «Це ще не свобода»), повертав Ікара, вважаючи, що він не розбився і не впав невідомо куди, а повернувся у рідне гніздо — на Землю («Меморіал повернення Ікара»), намагався злетіти («Падіння польоту»), жив ідеєю часу, маючи переконання, що час — це константа, а поділ його на секунди і роки — умовність, придумана людьми, аби не з’їхати з глузду, тощо. Але зараз мова про інше. Кожен творець завжди має марнославну думку залишити щось після себе. Твоя творча праця залишається хіба у світлинах та згадках у пресі. Тобі не образливо?
— Про це якось не думаю. Переконаний, що 98 відсотків того, що робиться в мистецтві, через п’ятдесят років усі забудуть. І це залежить не від мене і не від суспільства — а від чогось іншого.
— Від випадковості?
— Від неї залежить те, що відбувається зараз. Частково від неї може залежати те, що буде відбуватися через сто або двісті років. Те, що готика стала складовою культурної спадщини, — випадковість чи логіка? Адже ще триста років тому готику вважали варварським мистецтвом, як і поганим тоном — про неї згадувати. Тобто де грань виміру? Смак до мистецтва, як і совість — поняття не естетичні і не закодовані, а набуті. І потім, я — прихильник теорії, що на планеті навалами відбувається тотальне знищення попередніх цивілізацій і що зараз ми перебуваємо на краю чергового самознищення. Маємо отямитися, бо інакше — кінець. Тобто говорити про вічності та ще й мистецького плану — було би глупством. Я — песиміст, який завжди наголошує: процеси руйнації існують, і я їх фіксую. А мені приписують, що я — руйнатор...
— Таке враження, що тебе це травмує...
— Річ не в мені. А в тому, що люди категорично не бажають зайти глибше. Сприймають оболонку, форму, яку використовую, а не сенс, який є за нею. Оце мене згірчує. Бо, на жаль, середній рівень відношення до арту в нас далі є дуже примітивним.
— В іншому випадку бажання прочитати художника теж може завести невідомо куди. Чи є критерії визначення мистецтва?
— Немає. Межу для себе створюють люди. Вони придумують закони і пробують за ними жити. У нас своя межа, у варварів — інша, у мусульман — ще інша. Меж є багато. І це ще одне підтвердження, що люди навряд чи дійдуть колись до спільного знаменника.
— Де ця межа особисто для тебе? Коли з’являється усвідомлення, що маєш справу з мистецтвом, а не із ситуацією, коли автор просто вимахнувся?
— Хороший твір має безліч кодів. Ти можеш розкодовувати його щодня (як, скажімо, Брейгеля чи Вермейєра Дельфського), і це буде цікаво. Тобто він безмежний у трактуванні. А якщо перекинути місток до соціуму, то межа для мене починається там, де можу зробити шкоду іншому. Мав слушність той, хто твердив: особиста свобода закінчується там, де починається громадська безпека.
— Чи співпадає твоє розуміння усього, сказаного вище, із розумінням мистецтва твоєю дружиною — відомою в Україні художницею, яка займається текстилем і не тільки, Наталкою Шимін? Як шукаєте порозуміння?
— У нас на все дуже різні погляди. Наталка не була би Наталкою, коли б не сповідувала свою концепцію у мистецтві, свої образи, не користувалася б своїми технологіями. Ми дуже часто сперечаємося. Але оскільки нерідко робимо спільні проекти (зокрема, на театральній сцені), намагаємось усе, що не влаштовує, проговорювати, порівнювати наші погляди і шукати компроміс.
Ярина Коваль